Зайчиха-мати біля хати сиділа якось у садку і для синка, для зайченяти плела панчішку в холодку. Панчішка, знай собі, плететься, така пушиста та м’яка! Вовняна нитка в’ється, в’ється і розвивається з клубка… – Ой леле! – каже враз зайчиха, – я тут сиджу собі й плету, а борщ кипить і, як на лихо, збігає, мабуть, на плиту!.. І от вона побігла в хату і позабула під дубком свою роботу розпочату – панчішку разом із клубком. Лежить клубок, лежить панчішка… Аж тут заходять у садок Стрибайчик-зайчик, довгі ніжки І їжачок, його дружок. – Поглянь, який клубок добрячий! Давай пограємось в м’яча! – Ой ні, не можна! Це ж не м’ячик! – говорить злякано зайча. Розгнівається мама дуже й мене за вуха поскубе! Їжак на те: – Не бійся, друже, я захищатиму тебе! Бо я нічого не боюся, нікого слухать не люблю; як хтось зачепить – вмить згорнуся і колючками поколю!.. І, не послухавши зайчати, їжак схопив отой клубок та як почне його качати й перекидать через дубок. Клубок злітає вгору, вище, стрибає, наче справжній м’яч а їжачок гукає, свище за ним ганяється навскач. Забувши страх, зайча сміється з веселих жартів їжака… а довга нитка в’ється, в’ється і розвивається з клубка! Клубочок зменшується швидко, панчішки – наче й не було! В кущах заплутується нитка – все павутинням заплело! Зненацька вибігла зайчиха і, гру побачивши таку, сплеснула лапками: – Ой лихо! Та що ж це робиться в садку?! Їжак одразу схаменувся і, щоб не трапилось біди, колючим м’ячиком згорнувся та й… закотивсь хтозна-куди! А зайченя за вухом чуха: – Чи залишитись, чи втекти?.. – Тут мама враз синка – за вухо! І почала його скубти… Отак скінчилась казка наша: зайчатко скривджене пищить, зайчиха в хаті варить кашу і досі сердиться й бурчить. А де ж їжак? Та що питати! – сидить, напевно, десь в кущі. Чи справжній друг він для зайчати? – Про це вже скажуть читачі!