Із буйнесеньким вітром в погоні Я до милої ввечері біг, – Мов несли мене бистрії коні, Під собою не чуючи ніг. Моє серце, як лист, затремтіло, Як в садочку побачив її, – А вона невесела сиділа І не глянула в вічі мені. Лиш голівку склонила в долоні, Похилилась, як в лузі лоза, Задрижали устонька червоні, А по личку скотилась сльоза. ІЗ ЗБІРКИ “З ЗЕЛЕНИХ ГІР”, З ЦИКЛУ “ЛІРИКА ІІ”