Флейтою плаче серце до вас, Сопілкою схлипує: Покинуті. Пасерби долі. Любі. Рідні. Безвольні. Зараз не вперше, а в сотий раз Я одкриваю для вас Десятилітні болі мої На рідній чужині… А з ними разом – тисячолітні Страждання мої – болі людини В хащах і пущах землі. До вас, безпорадні, до вас З віковічних тенет Кличе ввесь час Вільний поет: Люди! Брати, з тавром на чолі, Робітники – раби землі, Повстати час, Порвіть же враз Ганебні пута. Ловлю вас запит очима: Що за причина? Звідкіль цей біль, Цей журний мотив У світі? Друзі! Брати! Звідкіля – Відповідаю – не я. З ваших хат, з ваших піль, З фабрик, і з шахт, і з городів… То плаче ваша земля, То вашого рабства мотив. Хай крапле крапля по краплі Плач мій на плащ Вулиць і площ, Наче осінній дощ, У ваші серця. Ваші серця – з кров’ю мерця. Порозривалися нерви, Що сполучали нас. І я… І ви – наче засохли, Наче померли враз. Погасли сили, Порожні жили, Засох мозок кісток… Ви мій шлях загубили, Я – ваш крок. Криком сопілки кличу до вас: До спілки час! До спілки! Ми ж потратили стільки… Але станемо в спільну лаву, Станем щільно й порвемо Чужої держваи ржаве ярмо, Що довго на шиї держали… І створимо вільу спілку, Таку, як тут – без панських пут і тенет, Ви – незаможний люд, І я – вас тривожний поет. 1922. ІЗ ЗБІРКИ “НАШ ДЕНЬ”, ЖОВТНЕВИЙ ВИХОР