Мить по заході сонця. Монотонно шумить очерет, І трава, мов сонна, Хилиться, клониться… Спить степ. Зеленою лінню, Розтопленим оловом Пливе повновода Рось… І хочеться теплим словом Зворушити когось. Чого ж це ти прагнеш, Вечірня думо моя? Тужиш чого – за чим, Не наздоженеш минулого дня, Не доженеш нічим! Співай про розбуркані сили, Будь, як широкий степ, Що на ньому козацькі Чи скітські могили, А над ними – зоряний склеп. Мовчи про те, що минуло, Минулі могили мовчать… Село ще не спить, Воно не заснуло, – А сторожко слухає пісню дівчат. Хай місяць – мрійник банальний – Згадає на стернях Татар-монгол, Ти слухай, як біля читальні Сміється з них Комсомол. Хутко прокинеться вечір. Не стане історії, дум… Почнуться веселі, Раідсні речі, Як молодої діброви шум. Ой знаю ж я, знаю, Чого це ти тужиш, Запізнена пісне моя! Що голосом не надолужиш, Бо що Комсомол – то не я. Що нудно-марудно Тягнеться праця… А так швидко літа летять… Ех, коли б мені двадцять Або хоч двадцять і п’ять! Ні, не мені гомоніти Про давні та славні дні! Ще буду шуміти, Як радісні віти, І горіти, як буйні вогні. Тільки би скинути з себе Настрій вечірніх хмар, Безмір степу, Шум очерету І лінивої річки чар. Сили ще стільки, І запал ще є! Я – не сумний очерет, Д’горі, д’горі, серце моє! Я ще живий поет! ІЗ ЗБІРКИ “МОТИВИ”, НА ВІДПОЧИНКУ, 1925 р.