Люба! Літо минуло, Осінь холодна йде… А мені з тобою зустрітись Не довелося ніде. Де ти тепер – не знаю, З ким ти проводиш дні, Що на мої привітання Не відповіла мені? І тільки спомину промінь Єднає наші думки; А туга до серця дзвонить, Як дотик твоєї руки. Довго на тебе ждав я, І жервів огник надій, – Тлів од зеленого травня По серпень золотий. Вставало сонце на сході… День був не мій, нічий. Тільки б єдиний погляд, Один промінчик очей! Тільки б єдиний погляд, Як сонце літнього дня! Зраділи б разом зі мною Повітря, сонце й земля. Гриміли грози та бурі, Плакав і хлипав дощ… Чи то ж не мої були сльози, Як горло схоплював корч? А хмар темно-сірі смуги Тягнулись на захід кудись… Хіба ж вісники туги До тебе не донеслись? Інколи буйний вітер Листя зривав із тополь – Розілталось те листя по світі, А тут залишався мій біль. Люба, куди його діти, Коли відцурались вітри? Посилав я свій біль до тебе, Як до матері, як до сестри. Але ти – далека, далека, Як веселка, що воду п’є… І знов поверталася спека, Що серце в’ялила моє. Поверталася давня туга, Обгортала мене самота… О, як важко без рідного друга Нести непривітні літа. Як знову настане осінь, Куди я подіну свій сум? З ким же ділити я буду Райдугу світлих дум? Небо чуже, вороже… Порожня, гола земля… Чи ж вона зрозуміти може, Чого так сумую я? Ти одна, ти одна зрозумієш, Ти на світі – одна не чужа, Бо разом із моєю горіла Весною твоя душа. Люба! Вже літо минає… Холодна осінь іде, А нам із тобою зустрітись Не довелося ніде. Ти на мої привіти Не відповіла мені… З ким я почну коротати Похмурі осінні дні?