Я слухаю: "Єдиний він, баштан — Ще зброя нам на голод і на злидні. День ясний там і вечори погідні, Та вранці роси, холод і туман". Я думаю: крізь степовий бур’ян, Крізь прикрості іти не день, не три дні І в резиньяції такій лагідній Не знати ржі, не відчувати ран. І серед стін заробленої хати Обаполи прожитих літ єднати, Старе й нове збирати в свій альбом — То значить мати серце, зір і вухо… Хто сміє не віддать свого "чолом" Цій неуйнятності людського духу? 2.10.1934