Підпираючись костуром ямбів, натягнувши кирею традицій, прощаюсь з віком атомним, бо щось мені не сидиться. І вже мандрівним спудеєм топчу снігові верета, промінявши жупища келій на біблійну скриньку вертепу. Затихає хупаве місто. Стіл. Заметіль. Гостина. У кратерах макітр замішане тісто солодке стигне. Бринять ракети веретен в галактиці каганцевої містики. На сосновім деці вертепу починається перше дійство.