Ганяв я на тротуарах срібні кола дитинства, ще досі у вухах той вітер свище. А коли це було? За Чорного Петруся, що на міській поливальниці нісся, як фараон на колісниці. А було це за самоврядування Соломки, що котив перед собою живіт, як бочку пива. Хоч снилася бургомістрові вежа з дзиґарями, піяв на його магістраті сусідський півень. А було це тоді, коли на горі Стінці під Великдень з’являлися монастиря частоколи, І дзвін, затонулий у річці Дзвінці, вдосвіта бамкав, аж поки до нього на дно не пішли мої срібні кола.