Ми велети, що зі сонця посміли глумитись, покарані зухвальці, обернені в камінь. Тепер тільки від круків побираємо мито білими козацькими кістками. Стоїмо як ідоли чорної пустелі, віхи знамення татарви й вовкулаків. Впаде смерк смерті на зелені оселі, коли сонце вибухне на мертві відламки. Скинемо каменю чари, які нас тиснуть, зненавистю все просмалять наші вічі. До слушного менту ми затаїлись у тирсі з правом раз у рік на відьомські віча.