Архітектура Чуже проколювало небо готикою, хмурився химерами модерн, рябіла східня екзотика, щоб я помер. Але я ріс вежею Успення, видирався з сутеренних зажур, щоб згодом струнким і упевненим став всім на голови Юр. “Юр” М. Сосенка Юр восени самітній: дерева летять за вітром, дерева летять столітні, як журавлі за літом… Юр, як листок від печалі, легкий, і аж світиться наскрізь. Він в небо напевно відчалить, бо в нього осінній настрій. “Юр” О. Новаківського Хлюпає полум’ям день, бризка вогнем і вітрами, вогнем червоних дерев, вогнем стоязикої хмари. Лише серед лави барв, серед нетривкості й бурі несе себе вічності в дар сильвета собору Юра. Будинок О, яка солодкість ліній, гама барв медовосонна, угорі венери з ліні простягли лелійні лона. Слимаки дзвінких балконів закрутились ажурово, і різьби химерні грона зодягли дверей підкови. Все веселкою, дугою без контрастів і без кантів. Лиш внизу кричать від болю вдавлені у брук атланти. “Муза” О. Новаківського Осяяна сонячною повінню, вона дивилась з його полотен очима, що були повні невимовної скорботи. І тому, що він прагнув бунту і гострої, як вістря, музики, вона мусила бути його музою. “Автопортрет” О. Новаківського Він був замислений і величний, зайнявши весь сонячний простір, до людей повернув обличчя мудре і гостре. А вона була десь в перспективі, обличчя мала на руку оперте, обличчя безнадійне і красиве, і була його автопортретом. “Пробудження” О. Новаківського Дівчинка потягнулась спросоння, оголивши теплі коліна, струнка, як сонячний промінь, і сама серед стрункого проміння. Стіни клали на себе сонце. Воскресали давні ікони, що спали в павутинному мороці довгими віками. І зникла з їх лику байдужість, і полились благословенням їх очі, бо настало пробудження дівчинки в полотняній сорочці. “Зима” О. Кульчицької Спала Земля, підібгавши під себе ноги, в затишнім сніговім наметі, а поруч у віковічних барлогах зимували старі ведмеді. А поруч обгризали зайці червоне пруття ожини. І висли великі, як у казці, зірчасті сніжини… Землі було тепло в наметі, і уста вона склала в усміх, бо їй снилось, що ведмеді ласують медом, а зайці мають молоду капусту. Туман Набухло дерево гігантською сльозою, згубилось місто в білому полоні. Твого волосся золотистий сонях зазолотився на туманових полотнах. І знову ти покірна і несміла лиця зіперла лагідне овалля на лебединих рук веселку білу, так ніжно виткану із довгої печалі. А ніч струмить в моє страждальне місто крізь образ твій зворушливо прозорий. Набухле дерево хитнулось і зависло на веслах вій гігантською сльозою. Пробач мені! Я терпну від бажання спалити видиво у полум’ї червонім, щоб за вогненними палкими вітражами забронзовіла жінка в золотім шоломі. “Лемкиня” П. Обаля Стоїть мадонна в синіх лопухах, у небі голубого світла. Заплакане дитя раптово затиха, здивоване таким великим світом. Ось колихнулася колиска лопуха — метнувся птах сполоханий в долину, де димарі старих замшілих хат заквітли білим квітом диму. Повзуть кущі по лагідній горі, росте дзвіниця стрімко, як смерека. Вода хмарин на теплу синю рінь то напливе, то відпливає легко. І білий бог з осяяних верхів косу відкине, радісно уздрівши мадонну і дитя між лопухів, між синіх лопухів лемківського узлісся. Могила Шашкевича Жінка з чорного металу, жінка чорної печалі над могилою припала у мовчанні… Хрест стримів, як долі стержень, але біль поволі гаснув і крізь траурну одежу засвітилось тіло ясно. І торкнув їй спокій вічі, слід сльози з лиця зітерши… І спливає тільки вічність по складках її одежі.