У тому селі дзвіниця, як вежа у Пізі, кланяється дрантивою головою могилам. Яким дивом стоїть вона, чи не ниткою бабиліта, срібною павутиною віри затрималася? Вдячні громадяни о. Павлові Людковичу, єромонахові Сильвестрові — книгодрукарям (1618–1620), також вдячні їм миші, що вивчили кирилицю і зуби позолотили оправою апостола. Роздає тепер думне село свої візитівки: кому кленове листя, а мені бляшану ікону. Благословляю всемоцну ржу за її милосердя — залишила, немов сльозу, Маріїне синє око.