Підперта здавна тендітними колонами мальв, ще від Івана стрипіхата зілля сухозлоттям, і дивною мозаїкою з бурозелених смальт та свіжою латкою сонячного околоту. Звисають з тебе булави маку і срібний часник — проминулого літа скупі оздоби і радощі. Відходять зі спасами добрі твої часи, що відбивав бузько на базалуччя ратуші. Перегнали давно тебе наймолодші із груш, гнилиці опалі загрузли в твоєму лоні. Жаль мені стріхи, бо сам я, мов комин, загруз білими спогадами в її мосяжній соломі.