Тріщали предвічні зруби, летіли ґонти, як пір’я: руйнували дерев’яне чудо людської праці та віри. І, вписані в лагідні гори, востаннє хиталися бані, вмирали ясно і гордо, так, як вмирають останні. Це умирали століття, це помирало прекрасне… З розпуки дробилися на дровіття золоті грона іконостасу. І шукали між бур’янами вічний спочинок ікони. І плакала в недотрощеній рамі гуцульська мадонна. І Юр, в невідомім двобою втративши руку і списа, піврозтятою головою востаннє навкруг дивився, як довго стояв ще реквієм і як лягав він на трави, на осиротілі смереки густим непрозорим трауром.