Світло розбилось на скалки і в кришталевому смерку безладдя ледве в очах палахкоче смуток вечірнім багаттям варево чорних сузір’їв ллє порожнеча венова на керамічні обличчя ворога і чатового Відлюдкувате каміння викресливши з небокраю з прихистку хмар пурпурових ніч на будівлі сповзає й зорі віщують нам друзів бо від долівки до стелі форма пітьми що світла сотається є тунелем Вгвинтемося ми у нього крицею в поле магніту і з відчайдушністю дзигі кинеться шлях під копита карлики й звірі лускаті зникнуть в безодні нічниці й радощі поту солоні взнають обвітрені лиця невороття чорнотропи взнають азарт верхогонів бо золотими зірками наші підковані коні бо скрижанілу самотність душ приєднавши до духу вже вигопцьовує простір танцем одвічного руху.