Мовчазно з простору відстані робить зоряна яхта в сузір’ї Кіля й розповідає зістарілий робот нам про планету Земля Слухаємо молоді та дурненькі зопалу блиск не сховавши очей з вуст механічних лункі побрехеньки про батьківщину людей Ніби колись не у небі під небом в колі пекельнім самотніх думок чоловіки скаженіючи з ребер з крику творили жінок Ті ж свої груди на двоє роздерши половинки їм сердець віддали аби вони закривавлені вперше біль відчувати змогли Вчилися ріки текти в океани мудрі рослини створили степи не спромоглось лише людство у рани вкласти потрібні частки Пошуку їх лабіринт знавіснілий відчаєм віри людей катував і непомітно Земля здаленіла зникла між зоряних лав В спогадах людських планета втонула наче у хвилях морських материк час збаламучений сиплеться мулом на скам’янілий чийсь крик Та ще пронизують обрій дороги ще у слідах проступа згусла кров Тут обірвав свою розповідь робот бо за мастилом пішов Потім коли обпалило скафандри протуберанцями Альфи Киля ти шепотіла “а може й насправді є та планета Земля?..”