Ми потопаємо усе своє життя в минулому і нас не врятувати зникаємо й на берег черепи з імли виносять океанські хвилі Той гине у штормах величних змін той скаженіє в мертвім штилі будень — лиш хилитає дзвони течія в каплицях Атлантиди Та ще вони бентежать береги ті дзвони не розколоті — зарослі травою небуття і їм у такт щось метроном відлічує прибою але ніяк не може полічити бо океан то є не сума хвиль а нескінченність суми Сріблясті риби й бронзові птахи місцезнаходження тих дзвонів знають адже вони луна їх у живе мутована і вранішні рибалки їх випускають з неводів своїх і щось кричать услід зірвавшись раптом в таїну із борту “Летючого Голландця”.