Вибухну мов Санторин адже я напевне знаю — вовкулаки всіх країн знов єднаються у зграю І безопірно мов слиз точаться крізь огорожі бо людина кожна із випадком нещасним схожа Відчуває кожна злість зголодніла та невчасна і гризе коняки кість труп засмаживши Пегаса Йде з фортець у негліже з-писками-змішало-лиця бо іржавим пилом вже розпорошилася криця А в хатках вітри сичать крізь шпарини мов зміюки і гіллячини летять як відтяті катом руки Та меча здійнявши хрест я втуплю у ніч самітних очі кольору небес ураганами вагітних Розпочну усе з кінця в час коли несамовито неприборкані сонця підіймаються над світом Гасне хай нічна свіча — вже віконниці зірвали ті хто теж носив меча навіть ідучи за ралом Ті що зрозуміли враз в нечисті вдивившись лави — переслідує ж бо нас витвір власної уяви Ті що встануть не дурні — одурманені безмежно і судовища страшні лиш від них тепер залежать.