Вже на троянді — лише спомин цвіту. До неї в гості не приходять маки. І наш Дніпро поплакує за літом, Я трішки помагаю йому плакать. Троянді — і незатишно, й нестерпно, Хоч сонце й зазирає їй у вічі. Куди ти чимчикуєш, друже Серпню? Хіба уже й спинити тебе нічим? Не чує Серпень. Він тепер — прохожий. Він знай біжить.. біжить… не набіжиться… Коли й вернувся б, то навряд чи зможе На літо ще хоч раз та подивиться. Бо на троянді — лише спомин цвіту. І маки так стоять, немов не маки. І наш Дніпро поплакує за літом, — Я трішки помагаю йому плакать.