Сидько сидів, Тинько — тинявся. Сидько читав собі й сміявся. Аби ж сміявся тишком-нишком, — Тинько б не знав про тії книжки. А то сидить, немов на лихо, і просто лускає від сміху. Тинько і місця не знаходить — з кутка в куток все ходить, ходить… Вже геть не хочеться тинятись. І він сказав: “Давай мінятись! Іди ще ти, Сидьку, в Тиньки, а я читатиму книжки!”