Зажурилась Україна, Що недобра їй година: Наступають орди ханські, Палять села християнські, Палять села із церквами, Топчуть ниви із хлібами, Мир хрещений марно гублять: Одних топлять, других рублять. Не одна тоді дівчина Смутно в полі голосила, Під арканом ступаючи, Білі ніжки збиваючи. Два загони на Вкраїні, Два загони на Волині, П’ятий з ханом наступає, До Києва привертає. Взяли Київ у неділю – Попсовали, попалили. Брали срібло, брали злото, Брали сукні і форботи, Адамашки і атласи, Оксамити, блаватаси, Брали коні і корови, Брали дівки чорноброві. У ті пори на Подолі Жив міщанин в добрій долі; Мав він хату й господиньку, Мав він хлопчика й дівчинку. Злі татари набігали, Мужа й жону зарубали, Мале дівча полонили, Тільки хлопця не вловили. У середу бусурмани Із Києва повертали. Став Івась тоді ходити, Став по рідоньку тужити: Що ні тата, ані нені, Ані хати, ні постелі. Взяли Йвася-сиротину Добрі люди на чужину, Запорозькі товарищі Повезли його до Січі. Виховали на славу, На козацьку одвагу; Що козаченька такого Нема в Січі ні одного. Сам утворний, ростом статний, На все бойкий і придатний: Чи у чайці просвіщаться, Чи на коні красоваться. Тричі ходив з отаманом Воювати з бусурманом, За батенька відомщати, За нещасну рідну мати, За сестрицину недолю, За свою сирітську долю. Брав він добич незміримо, Срібло-злото незлічимо, Кармазинні жупани, Гаптовані сап’яни, І пояси шалеві, І басани зелені. Раз поїхав Івасенько У Бендері на ярмарок. А в Бендерях та на ринку Продає татарин дівку. Івасенько приглядає, Християнку примічає. Став дівчину торгувати; Татарюга став казати: «Сія дівка не наймичка, Пригожая, як панночка, Молодая, як травиця, Рум’яная, як зірниця, Із далекої чужини, З козацької України». Івась гроші одміряє, Дівчиноньку викупляє І приводить на домівку Чорнобриву українку. Стоїть бранка край порога; Сидить Івась в кінці стола; Плаче бранка сльозами, Мовить козак словами: «Не плач, бранко, не плач, красна! Твоя доля не безщасна. Не на поругу для себе Визволив я, бранко, тебе! Візьму тебе за дружину, Звінчаємось у неділю. Бо, як тебе зоглядаю, Отця й неньку споминаю!» Добре козак промовляв, Тільки роду не спитав. У суботу змовлялись, А в неділю звінчались – Тоді роду питались. – Скажи мені, серденько, Якого ти родоньку? «Я з Києва Петрівна По батькові Йванівна; На Подолі хату мали. Злі татари набігали, Отця-неньку погубили, Мене, малу, полонили, А маленький брат зостався Та не знаю, де дівався?» Як Івась те зачуває, Свою долю проклинає: «Бідна моя головонько! Нещаслива годинонька, Як матуся нас родила, Лучче б була утопила, Лучче б були нас татари Вкупі разом порубали! Я з Києва Петренко, По батькові Иваненко, На подолі хату мали. Злі татари набігали, Отця-неньку погубили, Тебе, сестро, полонили, А я, хлопчик, заховався, На лиху долю зостався! Чи се ж Бог нас покарав, Що брат сестри не пізнав? Чи вже світу кінець є, Що сестрицю брат бере? Ходім, сестро, горою, Розвіємось травою; Ходім, сестро, степами, Розвіємось цвітами. Ой ти станеш жовтий цвіт, А я стану синій цвіт. Тільки вкупі б нам жити, В однім зіллі два цвіти». Пішли вони горою, Розвіялись травою; Пішли вони степами, Розвіялись цвітами. Ой став Івась синій цвіт, Стала Мар’я жовтий цвіт. Як зв’язали в церкві руки, Не було вже їм розлуки; Як у церкві звінчались, Так укупі й зостались: В однім зіллі два цвіти! Стали люди косити, За них Бога молити, Стали дівки квітки рвати – Із їх гріхи збирати. Стали люди казати: «Оце ж тая травиця, Що з братиком сестриця!»