А. П. Рославскому Під яблонню зеленою хлоп’ята сидять, А вколо їх меж листями та бджоли гудять, І дід посередині на кобзоньці грає І старую пісеньку молодцям співає; І жодний не рушиться: всі очі встромили На діда; всі слухають, буцім оніміли! Співає дідусь і внуку і сину, Співає дідусь про стару годину! Було колись – між всіма городами Старий наш город Київ чепуривсь, Із банями, над ясними хрестами У славному Дніпрі-ріці лиснівсь; Там в теремах князі бенкетовали, А піснярі про їх діла співали. Було колись: вкраїнську ясну долю Розшарпали недобрії брати; Було колись: недолю і неволю К нам принесли татарськії орди; Із Києва зробили попелище, І запустів наш край, як гробовище. Було колись: завзятий гайдамака В степах широких вітри впереджав; Без ласки він, обшарпаний бурлака, До смерті все сусіднє забивав. Але недовго парубки тулялись: Господь поміг – вони угамувались. Було колись: Латинщина-попівна Ввійшла до нас: прийшлося всім хворать! Нас налигала Польща супротивна, І стидко-бридко роки ті згадать: Святі церкви усі були замкнуті, І бідні люде мерли без покути. Було колись: Хмельницький з козаками Бездольную Вкраїну визволяв, І усівав свої степи костями, І самій Польщі тусана давав: Король, пани Потоцькі, Вишневецькі, Затуркані, скакали по-німецьки. Було колись: недоля вмудровалась, І знову лях жахнутий одлигнув; Вкраїна вп’ять була заколихалась, І вп’ять було нас ворог надавнув. Московський цар за бідних уступився І за своїх дітей з ляхами бився. Було колись: Петро наш ім’янитий Хмельницького волення допевняв І, як той звір, увесь в крові облитий, З поганцями Вкраїну рабовав: Хотів в ставу позбави і недолі Нагибать скарб слабоди і визволу! Було колись: як чайка луговая, Що при дорозі вивела дітей (Жнива прийшли, вона кружком літає: Кигиче, мов прохається в людей), Вперед і взад, все тілько лихо бачить, – І вдень і вніч Вкраїна наша плачеть. Було колись: лукавий наш Мазепа, Чьє мення вам тепера й гидь і страсть, Заворушивсь, – та й піднялась халепа: Поквапились добуть або пропасть! Але Полтаву наші поминають, А гетьмана глумують, проклинають. Було колись: Павло наш не злякався: Перед царем як гетьман різво став І думку ту повідать не вбоявся, Що, як дитя, у мислі годовав; І він знудивсь, на чужині з’єднанний; За ним – він був українець останній. Блідніє наш дідусенько: голос ізмінився, Як липонька підцюкана, набік похилився; І кобзонька додолоньку з брязгом покотилася, І пісенька неспітая у вітрі розлетілася!