Він сів на горі на оцваньку з дубка, Під ним гарцювала сердита ріка, В їй блідлії місячні промені грались, І в хвилях сіклися й перебивались. І буря ревіла, і буря тирчала, І смутная думка, як буря, літала, Поблідла, як промені місяця в хмарах, По роках далеких вона пробивалась, По роках бурливих, як річка у чварах! Згадав він, як був до войни в йому жар, Згадав він про військо, про валку й пожар, Як спорив в харцизтві з буйними вітрами, Навзаводи бігав з швидкими орлами, Як в полі-степу срібну чарку спивав В кружку, на прощанні з своїми братами, Й веселий додому коня повертав. Багацько іще тут про щось він згадав, Як військо голінне старший іззивав; Згадав і про те, про що згадувать тошно, Про віщо здихати й не треба, й не можна… І хлюпнула нишком гаряча сльоза; Так хлюпає з неба гнів божий — роса, Що нишком зелену траву поїдає… І стане все поле смутне і порожнє, І божая кара над їм пробуває…