Вийди, коханко, вийди, миленька, Нічної вийди години; Дай поцілую, дай помилую, Серце, тебе наєдині. Дай подивлюся, дай погляжуся В ясні, чорненькі очиці; В їх твої думки світяться ясно, Як он ті зорі в криниці. Та неповинна думка безгрішна, Думка святої любові… Її сказати нема на світі В людях присталої мови! Її лепече вітер порою, Як із водою жартує; Її синенький метелик чує, Коли васильки цілує. Серце-потіхо! Вийдем до гаю, Вийдем під липи густії; Нічного часу беседу нашу Люди не вчують лихії. Хай вони скажуть, що забажають: Нам не страшне нарікання. Бог милостивий бачить із неба Наше безвинне кохання. Наше кохання чисте, як промінь Сонця, що в золоті грає, Приязне Богу, так як молитва Серця, ваги що не має. Не закаляють беседи нашій Грішні, поганії думки; Чиста розмова і зобачення, А ще чистіш поцілунки. Серце-потіхо! Вийдем до річки, Вийдем під верби густенькі, Дивляться з неба в свіжу водицю Божії зорі ясненькі. Там на зеленім березі сядем, Ручка за ручку узявшись… Щоб наші душки хоть на часочок В небо пішли спарувавшись, Так як дві смужки диму, що в церкві З різних кадил вихожають, Різно йдуть вгору, потім, зійшовшись В стропи, к хресту дохожають! Душко, чи знаєш: єсть оця річка Нічного часу святая; Кожної ночі її святити Ангел приходить із рая; І на всю нічку вода кришталева Стане ясна і хороша, І в освячених хвилях небесна Врода любується божа. Душко, чи бачиш: з одного корня Дві виростають вербиці; Виросли вмісті, вмісті головки Низько схилили к водиці, І, потопивши в воду вершечки, Наче чогось там шукають, Наче якіїсь тайнії речі Вмісті із кимсь повожають. Чи хвилі в річці як скло ясненькі, Чи їх турбує негода… Роки спливають… верби, схилившись, Дивляться вкупі у воду! Любо та гарно, милеє серце, Тут нам укупі сидіти; За руки взявшись, серцем, очима В божеє небо глядіти.