Милий отець, мила мати, Дружина миліша; Радий козак молоденький, Дівчина радніша. Вранці у їх весіллячко – Кінець дожиданню, Завтра піп їм руки зв’яже На вічне кохання. І, бесіду покинувши, Нічною добою Ходить козак молоденький В лузі над водою. Глядить в небо блакитнеє: Там зірочка сяє; Козаченько до зірочки Слово промовляє: – Світи, зоре, на всю землю, Світи, зоре красна! Нехай в світі моя доля Така буде ясна! Ясно зірка заблищала, Більшою здалася І огненною смугою В небі простяглася. І пропала й не засвітить. Зірочки яснії Світять в небі – все то долі, Та усе чужії! І не було весіллячка, Не було й не буде… Вже чужая йому мила – Розлучили люде! – І зостався козаченько При лихій годині; Одинокий, сохне-в’яне На чужій країні! А у небо блакитнеє, Як перш, поглядає: Чи про зірку споминає, Чи нову шукає? Много зірок в темнім небі – Все чужії долі. Козакова погоріла Й не блисне ніколи!