А. А. Леонову Віє передзимній Вітрець студененький; По степах осіннє В’ється павутиння. Що ж то між травою, В’ялою, сухою, Кульбаба жовтіє? Чи б то справді сонце Кидать нас не хоче І опісля літа, Душного, сухого, Знов до нас веселим Маєм хоче глянуть? Чи земля жартує! Чи сей цвіт не в пору Що-небудь віщує? Вік наш чоловічий Схож із віком року. Вперту боже сонце Життя пробуджає, Променями в серці, Як у весняної Половоді, грає; І душа бриніє Надією-квітом; І в душі селяться Радощі, як в гіллі Вишень соловейки. Життя розів’ється, Життя загустіє Наукою світа; І почнуться грози, І дощі, і спеки. Щастя і недоля, Радощі і туги Одно другого швидше Стануть проходжати, І душа твердіє; І крізь погорілу Зелень віку чорна Земля проглядає. Коли ж стане в осінь Вітрець передсмертний Душу провівати, Знову боже сонце Свої блідні, довгі Розкидує тіні, І душа збирає Сили наостанку,— Знову квіт-надія В серці процвітає. Але квіт той в’ялий, Кульбаба осіння, Пустоцвіт похилий, Не росте високо, Не цвіте розкішно І без плоду гине Під морозом-смертю.