То не зараза та, що з пекла вигаса І по світу зі смертію гуляє, Паскудить мир, як ниву сатана, І білий світ тугою засіває, – То наш Максим, неприятелям страх, Завзятіший вкраїнський гайдамака, Розносить лихо по чужих кутках: Не милує ні жида, ні поляка. З ним тисяча гайдамаків летить: Заблискали їх гострії шаблюки, Теленька поле, меркне божий світ, І лихо тим, що в їх попались руки! Чи пробіжать село, чи город перейдуть, Заселений ляхами-ворогами, Там настає послідній страшний суд, І розіллється вража кров річками. Чи в панський замок налетять вони, І стане панський замок – попелище: В неволі ниють біднії пани, А в їх країні – як на гробовищі. Отак Максим з ватагою своєй Вкраїнськую недолю відомщає! Ні розжалять його вдова, ні сирота, Ні добрая хорошая панянка: Максимові ніщо урода та; Він, знай, усе ґрасує до останка. Не раз при матері він розбивав Об стіну, сміючись, її дитину. Господь ляхів за вчинки покарав І уручив страшний свій меч Максиму. І що ж? Чого се ізмінивсь Максим? І де він є? А військо сиротіє! Чи вже огид йому пожарний дим, Чи напослідку він ляхів жаліє? О ляшка, ляшка! Диман-чарівниця! Нащо од нас Максима ти украла; Нащо к собі його причаровала? Максима ти не схочеш полюбити; Максима ти схотіла загубити! Ляхи сміються: плаче Україна: Немає Максима, немає Максима.