Из народного предания Не осіння буря ope Ковбанями синє море; Трьох народов страшна сила В Крим по морю навалила. Ідуть чутки лиховісні; Ліс гармат, ручниць подвижний Руське царство висилає, Полк за полком поспішає З дону, з Волги, з Московщини, Із Уралу, з України… І на бенкет той кровавий Поспіша Івась чорнявий. Ой і де він опиниться, Ой і що з їм зострінеться? Альма з славним Інкерманом, Севастополь з твердим станом… Дома ж любка, дома краля, Зарученая Наталя. Чиста дівочая душа; Вона впова на небеса, Її молитва щира: У їй дитяча віра. Твердить Наталя: «Благ Госпидь, Хранить убогих і сиріт: Повернеться миленький, Живий і здоровенький». Промчався рік. Од молодця Нема листочка, і дівча Од горя з личка спало: – Пропало, все пропало! – Не чув молитв дівочих Біг. Чорнявий, певне, десь поліг У полі коло моря. Наталі тяжке горе! Втіка людей, всякчас сама; Нема розваги їй, нема, Нема і не настане… Серденько марно зв’яне. Противний став їй білий світ І рідної сім’ї привіт. Все плаче та ридає, На Бога нарікає! Дурно матінка Наталю Розважала, вговоряла: – Донько моя! Схаменися! Богу, донько, покорися! Терпи, серце, тую долю, Яку дасть небесна воля; Бо хто терпить – буде в раю, А упартих Бог карає! – Хай карає як він знає. Гірше вже не покарає. Мені в раю вічна мука І з милесеньким розлука. Мені рай – з миленьким жити, Хоч би й муки з ним ділити! – Донько, донько, схаменися! Богу щиро помолися! – Що молитва! Мамо, мамо! Бог сміється над сльозами! – Так безумная Наталя Дурне слово промовляла! Уже вечірньої зорі Погасло світло, з-за гори Встав місяць повновидий: Всім час прийшов спочити! Не спить Наталочка одна, Сидить небога у вікна. Крізь гілля місяць світе. Ось по шляху щось їде! Земля гудить і стугонить; Вітрець по листях шелестить; Хтось їде-поспішає, До двора привертає. Наталя слуха – клямка брязь! Ввійшло в світлицю… Хто ж? Івась! Од радості Наталя Аж трохи не упала! – Немає часу – не питай!.. На шлюб зо мною поспішай, Не буде нам розлуки! – Виходять – дав їй руку, Рука холодна та важка. Там кінь стоїть у рундука: Чорніший він од ночі, Огнем палають очі! Милий милу обіймає, На сіделечко сажає. Кінь із місця, кінь з воріт, Кінь стрибає, кінь летить… Зверху чорний ворон в’ється, Вихром кінь баский несеться, Скоком скік через балки, Через ріки й байраки. Копитами туп, туп, туп! Ворон кряче: «Труп, труп, труп!» Милий пісеньку співає, Наталочку розважає. – Місяць світить ясно, ясно, Мертвий їде страшно, страшно, Чи не боїшся ти, дівочко, Наталочко, коханочко? – Чого ж мені боятися, Що я їду вінчатися? – Вінчатись справді їдем ми, Там різних матерей сини, Зійшлись весільні гості – Постукують їх кості! Яких не буде в нас бояр… Москалик, грек, араб, болгар, Француз, і англичанин, І турчин, і татарин! Гей, коню, гей, не одставай! Гей, коню-коню! поспівай! Вже північ настигає – Ось півень заспіває… Ще триста верст… – І кінь летить… – Швидчіш, бистріш… – Земля дрижить, Ізбоку ліс меріє; Ось у лісу щось виє… – Хто виє там? Я знаю вас! Не кваптесь – ні! Не в добрий час! Не буде вам похмілля Із нашого весілля. Других, голінних, позову, Дідів чубатих назову, А ви собі лежіте Та солонці глижіте! – Місяць світе ясно, ясно, Мертвий іде страшно, страшно! Чи не боїшся ти, дівочко, Наталочко, коханочко? – Чого ж мені боятися, Що я їду вінчатися? – Зверху чорний ворон в’ється, Вихром кінь баский несеться, Копитами топ! топ! топ! Ворон кряче: «Гроб! гроб! гроб!» Там управо залеліло – То дніпровські ясні хвилі, Там Хортиця – місце гоже, Місце славне, Запороже! Там козацькі душі в’ються… І в проміннях місяченька Кохаються козаченьки! – Чуйте, чуйте! Кряче крук! Поздравляйте! Іде внук! Здоров, внуче, в ріднім полі, Ти поліг в Севастополі: Слава тобі! Слава всім, Слава внукам од дідів! – Степовики і лугарі, Січовики богатирі, Привіт вам, честь і слава, Дідам од внуків слава! Летіть, летіть за мною вслід, Весільний буде вам обід; До внука веселиться, Бо їде внук жениться! Гай, гай, чи все ж ви ще такі, Які були – степовики? Он, справді, і могила Вас ще не випрямила! Чи ще лякаєтесь жінок? Не всяка жінка – сірий вовк. Ну ж, ну ж, швидчіш за мною Поштивою гурбою! Гей, коню, швидше – гоп, гоп, гоп! А от і славний Перекоп! Синіє Чорне море: От скоро, серце, скоро! От Альма кров’ю підлилась, А там в руїнах простяглась Кривавая водополь – То славний Севастополь! Ой став місяць примеркати, Став кінь чорний приставати. – Не бійсь, не бійсь, Наталочко, Дівчинонько, коханочко! Чого тобі боятися, Що ти їдеш вінчатися? Ти моя тепер довіку! – Крикнув півень: «Кукуріку!» Гульк! ізникло все… І стало Як нічого не бувало! Перед нею у могилі Лежить милий почорнілий, Коло його трупи й кості – То його весільні гості: На Наталі позирають, До Наталі промовляють: – А що, а що, Наталочко! – А що, а що, коханочко? Чого тобі боятися? Приїхала вінчатися!