Ой живеть удова, та ще й не сама, А живеть вона з своєю дочкою; Ізлюбився козак з молодою дівкою, Ізлюбився, заручився та й ізвінчався, Продав свою хату – у жінчину вбрався. Та живуть вони вже чотири роки, Та вже стали приглядати сусіди збоку, Що козак дбає та заробляє, А теща збирає, казна-де діває; Що козак вистачує та діткам готує, А жінка помандрує та й прогайнує. Жалковалась донька своєї матусі: – А що мені, мати, веліти мусиш? Чи мені з моїм лихим мужем жити, Чи мені йому, мати, що ізробити? Та не можна ж, мати, мені з мужем жити, Бо не хоче він мене як треба любити! Що він мене, молодую, нікуди не пускає, А як піду нишком, так він іще й лає; А як піду у корчму з горя погуляти, Так він бурчить: «Треба дітей годувати». А як піду до вдовиці на вечорниці, Так він бурчить: «Так робить не годиться». А як коли з хлопцями посміюся, Так він товче, що я гріха наберуся. Йому, бач, все можна, а мені нічого: Колись по зимі я прогнала його Із теплої хати та на двір спати, Так він розприндавсь, хотів двері ламати!.. Така паскуда! Коли б я преж знала, – Нізащо б такого мужа не взяла! Не можна ж мені, мати, із мужем жити; Треба його, мати, к чорту загубити! – Ой ходім, доню, отруї копати, Годі йому, бісові, нас зобижати! – Ним на вісході зірка устала, Мати з дочкою отруї копала. Ним на вісході зоря забриніла, Мати у горщику зілля варила; А ввечері пізно їде козак з міста, Везе жінці, й тещі, і діткам гостинці: Жінці кораблик, тещі серпанок, Маленькому хлопцеві голубий жупанок, А маленькій дочці юпочку парчову, Юпочку парчову, стрічечку шовкову. Дітки маленькі батька привітають: Цілуються, лащаться, на шию плигають; А стара на печі чортом вовкує, А молода жона по хаті розходжує Та й каже мужові: – Ти, милий, здорожився, Налив би меду та трошки напився, Воно б тобі було на душу тривніше, Та ще і горілочки, щоб був здоровіший. – Налив козак меду та й випиває, Та ще й горілочки – нічого не знає. Та кріпка ж горілка – з ніг повалила. – Чого се у мене голова заболіла! Та наклали ви багато у мед сей хмелю, Не всиджу на лавці – ляжу на постелю! – Пішов козак до лежка лягати, Піднявся та й впав, не зможе устати! Квилять дітки маленькі край його, А жінка стоїть стовбняком у порога, А стара злізла із печі й сокоче: – Оце так тому, хто старійшим буть хоче! – Ох, бачу, бачу, що треба умерти: Завдали ви мені, безвинному, смерті. Нізащо схотіли мене ізгубити, Прийшлося вам, дітки, тепер сиротіти. О, будь їм ти батьком, мій праведний Боже!.. А жінці і тещі – прости їм, Боже!..