Раз вітер на дворі шумів, У вікна поривавшись, А я в кімнатоньці сидів, З коханкою обнявшись. І я дививсь, як на щоцях Ягідочки красіли; А перед образом в кутку Панікадильце мріло. І я почав їй говорить: Дивись, моє серденько, В кришталі світлому горить Той гнотичок маленький! Із чим єсть схожий гнотик сей? Йому в оливі сяти; Так Бог велів душі моєй В любові ізникати. Оце хвиля самотній він; Так я хвиляв і тьмився, Поки шукав чогось один І серцем не ділився. От другий гніт почав диміть: Торкнулись — зайнялися; І став ясніш в кімнаті світ, І образ просвітився. Святим коханням, як гноти, Ми, душко, в Бога сяєм, Я повік твій і моя ти, Аж поки вмісті стаєм. І мила каже: нагадав Ти дуже мудру думку! А я її поцілував, Як голубок голубку.