У панського огорода дівка плоскінь тіпає; Молоденький жайворонок дівоньку питає: – Чом ти, моя дівчинонько, такая оспала? Подивилась би на мене – пісню б заспівала. «Ох, і як мені співати, пташоньку маленький, Що покинув мене, може, навіть мій миленький! О, бодай тим тяжко-важко, що нас розлучають: Повели милого в город, де військо збирають! О, бодай тим тяжко-важко, що нам ворогують: Повели милого в город, де шаблі готують! О, коли б перце я мала – листик написала Та тобі його, манюсю, знести б наказала! Ані перця, ні паперу – нічим написати. Повітай його, манюсю, стань над ним співати, Як я світом білим нуджу та як я журюся, Як уранці і ввечері нию і нурюся!» Хита гілля вітер в лісі, а хвилі у морі, А кровавії чуприни забитих у полі. Який лежить, підобгався, інший розплатався, Один тілько на самоті з смертю мордувався. Під липою запашною молодець конає, Тільки коники те чують: стиха він здихає. Та вже більш своїй коханці йому не мовляти І останнє опрощання ніким наказати. Ой вилинув чорний ворон з-за пущі-чагара: Християнин є смашніший – не хоче татара. До біленького до тільця крилом пригорнувся, Цмокнув в губи, черкнув в очі, крюкнув та й – спужнувся! Молодиця із дівкою пшеницю вбирала. Молодиця сама жала, а дівка в’язала. Понад балкою густою в вітрі щось маячить. Ой то ворон, чорний ворон летить та і крячеть. Покинь, покинь перевесло, смутна дівчинонько: Він несе тобі од серця гарненьку вістоньку. Ой подякуй йому, дівко, за сюю пригоду, Він летить од твого сонця із чужого роду. Ой послухай, дівчинонько, що той ворон скаже: Твій миленький здоровенький – тобі чолом каже!