“Який вогонь — гадав я, що погас він У холод і задуху,— Палає і ятриться в оновленій душі” (Петрарка) Як сонні привиди на час появились, За час утекли, Так прежнії роки, літа молодії, Давно вже пойшли! І згадки не стало, і пам’ять пропала Об вас уво мні. Чого ж ви прочнулись, чого ж ви явились У п’ять уво сні? Я спав, і був во сні у тій країні, Де, молодий, безпечне я гуляв… І бачив я: із церкви домовину Несли і піп у чорному співав. І я дививсь, і щось мене давило!.. І став дрижать, і став людей питать… Її, її в могилу хоронили І от уже приймались опускать!.. Я одвернувсь… я усміхнувся гірко… Із радістю пекельною глядів На чорную одежу чоловіка… Ох, тяжко я, хоч і во сні, грішив! От вранці… ще досхідною порою Прийшла поплакать череда моя. І знов приплівсь до церківки старої, Весь трусячись, мов той убійник, я. Дивлюсь: провалля, там долина мріла, В їй щось чорніє… Ох! Чи не труна? Розглядівсь: ні, свіженькая могила! Там, там, покійниця, лежить вона! І явори ростуть там молодії, І, одвернувши голови свої, Повісили назад верхи густії, Жалкуються поглянуть на неї. Я прокинувсь: сон проклятий Мені знову нагадав Те, що ввік не споминати Я давно вже клятьбу дав. Став я розпитувать, як вона має. Кажуть, щасливо в сім’ї проживає; Ладно кохається з мужем своїм; Діти малії пестує із ним. Тяжко, ох, тяжко на серці мені! Лучче побачить тебе у труні, Ніж бачить, як ти повагом сконаєш, Серцем черствієш, душею вмираєш… І слухать, як муж твій, корявий, старий, В’ялить поцілунками губки твої!