Амвросію Могилі Ой чого, молодий співець, зажурився, Головою жалко на гуслі схилився? Ой чого молодий співець не співає, А чи гласу більше до пісень немає? Нащо собі марно жалю завдавати, Нащо собі красні літа загубляти! Сидить, як ізмерзлий, із ранку до ночі, Облив слізоньками понурії очі. – Чи тобі із літом розлучаться жалко? Та ще тільки в полі забриніла травка! Чи тебе не приймає своя родина, Чи зрадила тебе твоя женишина? – Нема в мене роду, ані женишини: Один сиротина, як в полі билина! Ох, тим молодий співець не співає, Що рідная мова, як свічка, сконає! Ох, тим той співець та у гуслі не б’є, Що його слухати ніхто не іде! Ох, матінко моя, нене старая, Задавила тебе вже земля сирая. Будяк на могилі почав червоніти; А нікому було рожі посадити. Ох, піду я, піду на тую могилу, А де мою матір давно схоронили! Ох, піду до Дніпра, на гору високу, Піду подивлюся на степ широкий: У старому Дніпрові вода леліє, А по степу-долині ковила сивіє, А скрізь по ковилі свистун-вітер віє! – Та припав співець до землі головою; Покотились слізки із очей рікою! – Ох, нене моя, ти, рідная мати, Чи нам тебе, рідна, уже не видати? Уставай із землі дітки приглядіти; Вони плачуть, б’ються: вони твої діти! – Нехай плачуть, б’ються: вони увоймуться: Тим, що увоймуться, не хочу прочнуться!