Гаю мій, гаю, гаю зелененький! Вітре мій, вітре, вітре швиденький! В густому гаю листя жовтіє; Вітер гілок не колише й не віє. Те, що колись по весні красувалось, Те, що колись мені так сподобалось, Змерзло, захляло, затихло і зникло. Серце кохатись сим світом одвикло! Там, де в кущі воркотала голубка, Там жартувала колись моя думка. Стихла, замовкла туга голуб’яча — Геть прокотилась та думка хлоп’яча! І місяць повний, і ясна водиця… І ти, вродлива, кохана дівиця! Зникло те восени, що було літом, Серце не хоче кохатись сим світом.