Слухайте, люди старі й молодії, про валки й турнії! Був в нас за Лабою князь: і багатий, і славний, і добрий. Мав він дочку-одиначку, милу йому і всім людям. О, та й хороша була вона! Гарний, пряменький станочок, Очі ясненькі як небо, а з білії шиї спадало Золотокудре волосся, вилось, котючись обідцями! Раз посилає той князь гонця за усіма панами, Щоб поз’їздились до його на пир веселий та пишний. От із далеких країв у намічений день поз’їздились В замок до князя на пир великий, та бучний, та пишний. Всі поклонилися князю, княгині і красній княгівні. Далі усі за широкі столи рядком посідали, Кожний по чину й по росту; носили тут різнії страви, Мед розливався. Був бенкет великий, був бенкет на славу; Мочі набиралося тіло, а мислі набрались завзяття. В ті пори князь до панів своїх річі такії говорить: – Час вам, панове, сказати, навіщо зібрав я вас тута: Хочу дізнатись, на кого з вас дужче мені сподіваться; Треба в замир’ї війни піджидати, бо наші сусіди Німці. – Кнзязь каже, і тихо пани од стола виступають, Всі поклони князю, княгині і красній княгівні. Знову котли загуділи і голосно в сурми заграли. Всі ізійшлися на валку; на двір до огради виходять. Там перед панським будинком по пишнім рундуці усілись Князь з старшиною, із панями пані, з панянками панна. В ті пори князь до панів своїх слово таке промовляє: – Хто з вас попереду вийде на герець, я сам те уставлю! – Князь на Стебора махнув, Стебор визива Людислава. Сіли обидва на коней, гострі списи ухопили, Прудко один проти другого коні баскії погнали, Довго вихляли і бились, обидва списи поламали, Далі втомились і швидко роз’їхались дружка від дружки. Знову котли загуділи і голосно в сурми заграли. В ті пори князь до панів своїх слово таке промовляє: – Хто з вас вийде удруге на герць – княгиня хай скаже! – Пані махнула Серпошові, той поклика Спитибора. Сіли обидва на коней, довгі списи ухопили, Вдарив Серпош Спитибора і вибив з сідла із кріпкого, Скочив і сам із коня; тут обидва мечі добувають; Б’ються, січуться, раз по раз у чорні щити ударяють; З чорних щитів раз по раз вискакують іскри. Спитибор Вдарив Серпоша – Серпош покотився на землю холодну. Далі втомились вони й розійшлися дружка від дружки. Знову котли загуділи і голосно в сурми заграли. В ті пори князь до панів своїх слово таке промовляє: – Хто з вас вийде утретє на герць – Людиша хай скаже! – Панна махнула Люборові, той покликав Болемира, Сіли обидва на коней, довгі списи ухопили; Прудко в ограду летять, наміряючись дружка на дружку; Б’ються списами, з коня Болемир покотивсь на долівку; Щит його пріч полетів, понесла його челядь з огради. Знову котли загуділи і голосно в сурми заграли. В той час Любор покликає Рубоша; цей на коня садовиться, Прудко летить на Любора; Любор йому спис розсікає, Поперек тріснув мечем і сітку йому пробиває, – Гепнув на землю Рубош, понесла його челядь з огради. Знову котли загуділи і голосно в сурми заграли. В той час Любор покликає панів до огради на валку; – Хто, каже, хоче зо мною побиться, хай в’їде в ограду! – Бойкий Здислав з великим списом обібрався на валку. Висить на списі волов’я страшна голова; виступає, Гордо сіда на коня, уїжджає в ограду й говорить: – Дід мій забив перстрашенного дикого тура; а мій батько Військо німецьке один сполошив – покуштуй моєй сили! – Тут з усій мочі один проти другого коні пустили. Сперлися враз головами й обидва попадали з коней. Потім мечі добули і пішки рубатися стали; Скокнув Любор на Здислава, у голову вдарив; на шмаття Шлем розтрощився. Мечем по мечу ударяє – Меч полетів за ограду, Здислав простягнувся на землю! Знову котли загуділи і голосно в сурми заграли. Коло Любора зібрались пани й повели перед князя, Перед княгиню та перед Людишу. Вродлива Панна його заквітчала вінком з дубового листу. В той час котли загуділи і голосно в сурми заграли…