Очі плачуть, серце ноє; Ніщо смути не спокоє: Дівчиноньку я кохаю, Вдень і вніч об ней гадаю, Але дівка горделива, І спесива, і перхлива. До тебе прийшов, бабусю: «Що, скажи, робить я мусю?» «Покинь, хлопче, смуту пріч: Під Великдень, в темну ніч, В пусту хату ти іди, Розложи собі огонь, На огонь постав води, Хай зогріється вода, – І як зателенька дзвон, Возьми чорного кота І в воді його звари; Потім кості одбери: Буде в кістках гапличок, Буде в кісточках гвіздок: Дівку гапличком поруш, – Буде вік тебе любити; Дівку гвоздиком поруш, – Не захоче і глядіти!» Стоїть ширитвас серед хати, У йому вар кипить, шкварчить; І чорний кіт нявчить в торбині, І хлопець кра[й] вікна сидить І слухає: от-от задзвонять! Дзвін загудів, – а він мерщій Кота із торби та в окроп – А кіт з окропу та на його… Мау-мяв… пфу… мс-няя у… Що дальш було, не знаю я І ні од кого не дізнався. Тілько на празник хлопець наш Сидів із дряпаною твар’ю У запечку, як стара баба, А мати, котра все узнала, Так йому промовляла: «І ти повірив, божевільний, Що стара відьма набрехала! Хотів, щоб дівчина кохала! Над серцем хоч ніхто не вільний: Кого любити не звелить, – Нічим його не улестить. А все ж то не через котів Дівчата люблять парубків. І коли хочеш, дурню, знати, Що може вам кохання дати, То ти у мене би спитай: І я колись малою гралась І дівкою колись кохалась, А вже хто б як не мастерив, Мене б кішками не зманив! Через добрий норов та любов Дівоцька йдеться вам любов!» Тепер, великий дурень, хай, Із ошкарябаною пикою, Він похристосується з дівкою!