– Братоньку, що і святіше й дорожче тобі на сім світі? – Щирая правда, коханий; ніколи її не зневажу. – А як мені, так святіш королеві щирая вірность. – Що ж, хоча правда, хоч вірність – все рівно, і те, і другеє! – Так між собою Харкевич із Вронським балакали нишком. Вронський той був каштелян, а Харкевич хорунжий; злюбились Хлопці собі на сій мові. Харкевич сказав: «Щира правда». – Вронський же: «Вірность», – і думали: «Правда і вірность – все рівно!» Слушна война запалала тоді на Вкраїні: Хмельницький з Потоцьким, Воля з налигою кріпко зчепились, і там, під Корсунем, Ляхи розбиті втікали, а інші похляли голодні, Гинули в топкім багні, бо туляче життя волочили Між татарвою в неволі: таківська була їм заплата За те, що шкури лупили з людей та пекли на залізі. Коло Чернігова бився Радан-есаул з ворогами. Повипихав поляків з городів українських до злидня, А бузувірів-жидів перерізав і рушив козацькеє військо В Новгород-Сіверський. Там каштеляном був Вронський, в повіті ж Був там хорунжим Харкевич, його неізмінний друзяка. Сила козацькая вже розтяглась по широкому полю, Міцно та бойко охопила кріпость, і город, і замок. Довго вовтузились хлопці, але… не домислили, як би Кріпость узяти, бо Вронський її боронив як потребно: В мури втеребив гармати, по згору – страшенні колоди. День і ніч козаки на облозі, турбуються, знай, коло валу. А як гармати тарахнуть, бо зверху колода горгусне, Глянь, і скотилася сотня униз головами додолу. Кинуть хотіли войну, та вже й сам есаул занудився; Бачив, що вже й козаки ледащіють, мало й зосталось. Тут їм якраз посилає Господь несподівану поміч: Добрий Харкевич, що щирою правдою дуже кохався, Нишком прийшов до Радана з ватагою хлопців на раду. – Біг помагай тобі, – каже, – послухай мене лиш, добродій: З річки у город іде під землею прорита канава, Я усе знаю, не бійся, Радане, я ваш, українці! – Дякую! – мовив Радан. Як порадили, так і зробили. Ніччю давай накидати на город – розбурхали ляхів. Вронський всю силу злучив і риштує на наступ козацький. Б’ються, січуться, стріляють, – не ладиться бідним козакам. Ляхи регочуться: лихо своїм ворогам вони бачать. Вронський усіх звоювать намагався, аж от тобі диво! В замці козаки, січуть і плюндрують, не-дай-світа валка; Страшні ракети пустили по вітру, ляхам подіяли жаху. Вронський не змислить, що треба робити: у замок полине – Ворог ворота трощить! На башти – всередині лихо! От коли круто прийшлося; пропали, немає визволу! Вийшов наш Вронський на башту та й просить: «Змилуйтеся, братці, Будьте ласкаві нам, бідним, душі пустіть на покуту! От вам і замок, і скарби, й гармати, і страви – все ваше!» Чує Радан і зласкавився, він-то жалкий був, сердяга, Гукнув по строях – і більше козацькі шаблюки не сяють. От і рушниці унишкли, от зарипіли ворота. Вронський виходить з ключима; край церкви соборної стрінув Він есаула, а з ним і Харкевич, колишній друзяка! Тільки побачив, як крикне: «Ізгинь ти, проклятий яриза!» Свиснула куля – і бідний Харкевич шелехнув об землю! Наче скажені рвонулись козаки, шаблюки брязкочуть, Тут положили і Вронського – оба вони щось казали. Вронський стогнав: «Загубили мене та за щирую вірность». Вимовив тихо Харкевич: «Забит я за щирую правду!»