Из народного предания Оженила мати єдиначка сина, Узяла невістку дівку-сиротину, Взяла і не рада – вовком вовкує, Повсякчас бідну сирітку катує, Шле на поругу по воду босу, Невдягнуту, простоволосу. Сирітка плаче, по пеньках ступає. На своїх ніженьках кров зобачає. Прийде додому – лає катівка, Часом ухопить за косу сирітку, Часом по личку її затинає. Сирітка плаче, до Бога взиває: – Боже мій милий, боже милостивий, Нащо ти держиш в світі нещасливу? – Хотіла мати навік розлучити, Дала синашу меду-вина пити, Його дружині отрути вложила. Каже синочок: – Вип’ємо, мила! Вип’ємо, серце, по єдній чарці, Будем лежати у єдній ямці! – Випила мила, випив миленький, Бере дружину, тулить к серденьку. Пішли обоє в широке поле, В зелені луки, в чисте болоння. Та вже сирітка очі закриває, Миленький мліє, слово промовляє: – Яснеє сонце, небо високе, Земля широка, море глибоке! Хай наша доля у вас зостане, Хай після смерті кохання не зв’яне! Хай по всім світі ідуть про нас вісті, Хай після смерті кохаємось вмісті! – Став молоденький – зелений явір, Стала дружина – тополя біла! Стали їх ніженьки – чорні коріннячки, Стали їх рученьки – довгії гіллячки, Все їх одіння – зелене листя; Оченьки, брівоньки кора покрила, Крівця гарячая похолоділа. Одного зросту, листу одного, Схожі два дерева – одно в другого! Явір вершечок к тополі схиляє, Наче з дружиною річ поводжає. Вийшла матуся – древа зоглядала… Туга велика на серце їй впала. Плакала гірко, таяла, в’яла, На злеє серце своє нарікала. Почув предвічний – змінилась мати: Стала їй коронька тіло вкривати, Стала матуся – береза біла, Понурі гілля, сумна, журлива, Все наче ниє, усе жаліє: То об дітках вона все боліє!