І Ув Ахені, в пишній порфірі царській, В світлиці давнезній, у залі, Сидів король Рудольф в потузі святій: На трон-бо найвищий його повінчали. І се імператор свій пир пирував. Йому Рейнський пфальцграф їду подавав, А Чеський король лив напитки перласті, Всі ж семеро тих, що обрали його, Як ходять планети круг сонця свого, І сили йому підклонялись, і власті. ІІ Захряснув народом високий балкон. І товпились люде в утісі великій. Мішавсь то грізний, то веселий тромбон З гуканнєм громади та з громом музики. Скінчивсь-бо кривавий, погибельний час, Огонь пожарищ на руїні погас. Найвищого мали суддю тепер люде. Списи не буяли по волі своїй, Злидар не журився в хатині низенькій, Що здобиччю завтра в харцизника буде. ІІІ І взяв цісар кубок з вином золотий, І любо споглянув на дружні він лиця. “Блискучий, — рече, — і розкішний мій пир, І розум, і серце моє веселиться. Одної б ще тілько розкоші мені: Щоб груди восторгом сповнити мої І звисока бога хвалити навчила! Я змалку кохавсь у кобзарських піснях І що, яко рицар, любив у полях, Того і цісарська душа восхотіла “. ІV Аж тут, серед сонму князів-королів, Співець в довгій гуні широкій з’явився. Вже волос його під сріблом побілів: Доволі він світу видав і навчився. “У струнах, — рече, — рокотливих-живих Багацько веселих пісень і сумних Про все, що буває в господньому мирі, Як розум шумує, як серце кипить… Про що ж заспівати мені повелить Великий властитель на пишному пирі?” V “Не нам царювати-рядити між вас, — Рече, до гостей осміхнувшись, владика. — Над розумом вищу признав єси власть: Година — цариця у тебе велика. Як в воздусі вітер крилатий шумить, Не знає ніхто, звідкіля він летить; Як потай нас ключ б’є, з безодняви рине, Так пісня озветься в душі у співця, Всевладиця-сила, що їй ні конця, Ні почину наш розум і серце не знає”. VІ І в струни співець голосні задзвонив, І став подавати до дзвону словами: “По пущі по хмизу граф-рицар горив Конем за бистрими звірми-сугаками. Слідом лук і стріли везло пахоля, Як, доброго ж він зупишивши коня, Став стиха у лузі ступою ступати, Почув дзвоник… Зустріч се піп простував З дарами, і людям дяк знати давав, Щоб кожне могло їх достойно стрічати. VІІ І рицар негайно зсідає з коня, Смирненько свій брилик мисливий здіймає І, так як з ним разом його пахоля, Святиню доземним поклоном вітає. Нагірні ж дощі скрізь води налили, І се — бурчаки гучно лугом текли: Попові з дарами нема переходу. Він ставить на землю святий сакрамент, Розувсь із обув’я свого в один мент… Готов у бистру босоніж ійти воду. VІІІ “Куди се, панотче?” — тут рицар спитав, Побачивши, що він задумав чинити. “Хапаюсь, мій пане, — йому відказав ,- Недужнього, докіль не вмер, причастити. Щоб душу в скорботі від муки спасти, Сюди навпростець я задумав пройти Хмизами-ярами з святими дарами. Аж греблю нагірня прорвала вода, Тепер же навколо обходить шкода, А босими скорше постигну ногами”. ІХ “Ні, отче!” — й саджає його на коня, Шовкові дає поводи йому в руки, Щоб він по затонах не брів навмання І душу спасав у скорботі від муки. А сам до хлоп’ятка сідає в сідло, Що панське знаряддя мисливське везло, І з серцем веселим додому вертає. А піп, скоро діло спасенне вчинив, Коня за повіддя шовкові привів І графові дяку смиренно складає. Х “Ні, чесний панотче! — промовив тут граф. — Не смію на службі коня потребити, Чи то в полюванні, чи то у боях, Що ти його Спасу сподобив служити. Коли не на власну домову користь, На церкву обернеш красу його й хисть. Тому-бо подав я коня бойового. Що маю і честь, і всі блага земні, І все, що досталось в насліддє мені, Не інше, як тілько від нього самого”. ХІ “Нехай же, — рече піп, — господь із небес, Що голос болящих людей своїх чує, І тут, і там вище всещедро тебе, Як ти його даром твоїм, ушанує! Ти з рицарів рицар, з графів єси граф, Боями ти славен в чужих сторонах, Шість дочок вродливих тобі процвітає… Нехай же, — пророчо рече, — у твій дом Вони принесуть шість блискучих корон, Нехай його слава вовіки сіяє!” ХІІ Тоді імператор чоло похилив, Забуте йому його пам’ять вертає… Споглянув у вічі співцю й зрозумів, Яким його співом старенький вітає. В простацькій кобзарській одежі співця Він давнього бачить свого панотця, — І ринули сльози… Їх цісар ховає В червчатій порфирі, і всяк догадавсь, Який граф з дарами святими стрічавсь, І в серці господні судьби прославляє.