І Як ви світом гарно управляли, В вас законом радощі були. Ви блаженство людям возвіщали, Любі мрії матері землі. Ах! Тоді розкошам все служило… Не по-нашому — ой, ні! — тоді було, Бо в твій храм щодня квітки носили, О Венеро, жизні похвало! ІІ Видумки тоді чудовна сила Обвивала правду, мов той хміль, У творенні повнею кипіла Несказанно чарівнича жизнь… Пригорнути к серденьку коханнє — Се було найвищим торжеством: Всюди боже віяло диханнє: Чоловік злучавсь із божеством. ІІІ Де тепер мудрагелі вбачають Огняний бездушний тілько шар, Геліоса там, було, вітають В колесниці, золотій, як жар. Тут гукають в горах орейяди, Там дреяда в дереві живе, А там в річці плещуться найяди — В срібній піні поплески пливе. ІV Лавр тоді у ліки обернувся, В каменя — Танталова дочка, Сфінкс на тони в комиші здобувся, Філомела плакала в гайках. То Деметра з туги в землю билась В Персефони на німій труні, То Цітера потайно любилась З уродливим хлопцем на ховмі. V Ще тоді к Девкаліона плоду Сходили безсмертники з небес. Сину Лето для такого сходу Ба й гирлигу подавав Зевес… Між людьми, героями й богами Любу сполуку робив Амур: Смертники з героями й богами Танцювали знай любовний тур. VІ Вид понурий був тоді не в моді, Вік той радощів ще не цуравсь, Щастє божеством було в народі, Щасний із щасливим спознававсь. Красота була тоді святиня, Не соромивсь там нічого бог, Де камена чиста червоніла, Чи то грація вела танок. VІІ В вас храми сміялись, як палати, Вас однак величила хвала І на святах Істмуса багатих, І в бігу, бистрому, як стріла. Гарно звивши рученьки з руками, У танок круг алтаря ви йшли, І пишались велико вінками Ті, що перші між людьми були. VІІІ В вас “Евое!”, тирсами маханнє, Барсами розкішними їзда Возвіщали радощів буяннє, Забуттє турбітнього труда. Фавн з сатиром перед ним склонялись, А менади-вакханки кругом У танці похміллєм вихвалялись, Сам їздець горів увесь вином. ІХ Хто вмирав тоді, не відав страху, Не лякав недужнього кістяк; Геній стиха цілував бідаху, І гасив свій факел неборак. Оркову ж грізну вагу держала Смертника, не богова рука, І самий ериній ублажала Кобза фрацького співця дзвінка. Х Знову зустріне він, веселий, тіні Ув Елізія дивовижних гаях. Там любов ізнайдуть неізмінні Серцем жени у своїх мужах, Лін пісні знов гратиме високі, До Алцести припаде Адмет; Друга знайде друг там одинокий; Там Орест і з луком Філоктет. ХІ Там високі за діла награди Покреплять трудящого в трудах, І хто знявсь над величчю громади, На блаженних стане висотах. Перед викликателем із мертвих Стиха вклоняться всі небовці, А пливцеві із оселі смерті Сятимуть з Олімпу близнеці. ХІІ Гарний світе! Де ти, де дівався? Зник з тобою і природи цвіт, Тілько в займищі пісень зостався Твій принадний баснословний слід. Вимерла гучна твоя обитель, І не бачимо ніде богів; Зник гарячкосердий небожитель, — Манячить від його тільки тінь. ХІІІ Пишний цвіт осипався-одцвівся, Як півночник вітер налетів; Щоб один з усіх тим збагатився, Мусив щезти дивний мир богів. Сумно в зорях я тебе шукаю, Фебе!.. Ні, нема Селени більш! По гаях і по морях гукаю, — Не озвешся: сном довічним спиш. ХІV Ой природо! Ти й сама не знаєш Радощів, що в серце людське ллєш, І щаслива щастєм не буваєш Духа, що сама його ведеш. Без богів утратила ти чувство… Ти — як мертвий маятник в часах, І закон ваги, твоє іскуство, Служить рабсько у твоїх ділах. ХV Щоб уранці наново вродити, Риєш яму ввечері собі, І над те, щоб рівно все кружити, Втіхи більшої нема тобі. У поеми поховались боги: Бо нема вселенній вжитку з них. Світ підріс, ізнявсь і сам на ноги, Всім кружити самопихом звик. ХVІ Так, в поеми, в древні правди дзвони, — Ми високе все внесли туди, — Пишні фарби, гарні жизні тони; Світ оставсь бездушний і німий. Вирнувши із вічності, летіти Любо їм на Пінда висоти. Що в піснях безсмертно мусить жити, Житиме минутно у житті.