ЗАСПІВ І Моя ти мовчазна! чого так сумно дзвониш У струни золоті, що начепив Боян? Віщуєш горенько, чи радощі хорониш, Чи се неволеньки окрив тебе туман? Чи стиха схлипуєш, чи дрібні сльози рониш Про кам’яні серця, про темряву й обман? Промов мені словце величним рокотаннєм Чи слізьми лийся же, невдержаним риданнєм! ІІ Моя ти гордосте, відрадонько моя! Таємний неба дар, землі недовідомий! З тобою горенько забуду всяке я… Дзвони у золоті боянські струни-дзвони! Нехай возродиться великих душ сім’я І миру возвістить божественні закони! Да зникне з-між людей неволя, мрак, обман І сяє дух людський, свободний океан! ІІІ Що Русь передала від оних часів давних, Що боротьба добра із темрявою зла, За приводом сердець і розумів державних, Під знаменем хреста в народний дух внесла Діяння душ святих, завіти православних, Від берла і меча до плуга й чересла, Ви, струни золоті, ви, правди віщі дзвони, Безсмертним рокотом вдихніте в міліони! ІV Да возвеличиться прихильник ваш, народ, Єдинством сил своїх серед усіх народів І як світил ночних небесних хоровод Тисячоліттями блищить вомісто годів! І зробиться тогді бояновський рапсод По віщим замислам його вінцем рапсодів, І мова наша з мов, як серафима глас, Гармонію сердець водворить серед нас! V Ви, що боролися за істину священну І підступ духа лжі уміли побіждать, І оком прозирним стрічали чашу смертну, І тіло намічне давали розпинать! О вічна сіль землі! О світе про вселену! Зішліте й на мене восторга благодать, Що силу вам давав за істину стояти І нетям ворогам і кривду їх прощати! ПІСНЯ ПЕРВА І Колись давно, як ще не знали У нас нічого про Москву, Понад Сулою ми ганяли Знай, половці, не татарву. Внизу ж Дніпра тогді сиділи Уз печеніги, берендії Та торки, чорні клобуки, Не запорожські козаки… На глум ковші собі робили Із наших руських черепів. А ми сю дич-степовиків, Князі й дружини наші, били Упікся ж Русі більш успіх Запеклий ворог печеніг. ІІ І проявивсь між нами віщий Співець-гусляр, на йм’я Боян. Над солов’я був голосніший, Дзвонив у струни, як в тимпан. Були вони в його живії, Дзвінкі, правдиво-золотії. Тим часів оних солов’єм І досі ми Бояна звем. Не соколи ясні, — мовляли, — Пускав на білі лебеді: Ні, віщими бив у живі, І струни славу рокотали, І підоймали руський дух Серед варязьких завірюх. ІІІ Усобицею ми прозвали Ту братобійницю лиху, Що б гуслярі нам не співали, Плачу достойну і сміху… І за Порогами вже били Нас печеніги, і зробили Собі з князької голови Знак величання пировий. Даремно струни рокотали Князям і витязям хвалу: Під самовладництва імлу Нас дикарі повоювали. Де слава буйтурів цвіла, Там гору паволоч взяла. ІV З сього дикарства проявився На Древній Русі цвіт і плід, Мов хижий духом воплотився В нас азіатський пан-сусід. Бо запустіла руська хата… Князі втікали і княжата. Кудись на Клязьму та Москву, Щоб зупинити татарву. Ми ж у козацтво повстрявали І в славу широко ввійшли: Чого в поган не відняли, Те в християнства жакували. Вселивсь тогді в наш руський дух Хижацтва й каверзи недуг. V Хижацтво й каверзу в монгола Ми, русичі, перейняли. Була се нам хороша школа Перевертать людей в драглі І дихать полом’єм пожарним По хуторам і селам гарним, Щоб кожен за своє тремтів, Як людоїд-хижак летів. Сього в нас духа підживляла Литва хоробра і Ляхва, Бо й наша пасестра, Москва, Без козака не пробувала. Там знали тож в лихі годи, Почім в козацтва ківш біди. VІ Татарин духа нам покинув Свого, хоч Русі й не підбив. Він сам, як іскра в полі, згинув, А духом хижим нас губив, — Губив і губить: бо брат брата Ненавидить як супостата За те одно, що братній дом — Мамврійський дуб, а не содом. Зненавидів так государство Козак і клином Русь колов, Покіль з голодною прийшов Пустинею царю в підданство. А там готове вже зерно Про засів новини було. VІІ Пісні, що Бояни складали, Почезли в пожарах, старі; Ляхи ж письменством попсували Нам нетямні монастирі. Науки нігде було взяти, Прийшлось її в ляхів шукати, І ми польщизною жили Тогді, як з нею прю вели. Тим часом забували думи П’яні, як ніч, січовики, Що знали давні козаки, Між неуків широкоуми. Цуравсь пісень і монастир: Скаладав-бо їх простацький мир. VІІІ І справді, зборища козацькі, “Княгині корчми ” та шинки Покинули гурбі простацькій Полковники та сотники. Вони тим слави здобували, Що всюди шляхту в пень рубали, А під Москву як утекли, Самі паніти почали… І розуму тепер шукала По бурсах шляхта ся нова, Покіль приймала голова — Що в неї польська школа пхала. Отсе ж, куди козак прийшов. Там “пана знов ляха ” знайшов. ІХ Козацтво клина знов загнало Між панувиту й просту Русь, Бояна в нас мов не бувало: Він в лірника перевернувсь. І голосила про дрібноту На сонці й на пилу до поту І ліра й кобза по торгах, Пани ж хропли в пуховиках. А ярмаркам було байдуже, Чи струни мертві, чи живі, Баранячі, чи золоті: Вподобались їм псальми дуже Про Лазаря та багача, Про Олексія-втікача. Х Отсе ж нам духа придавила І другим нападом орда: Квітки поезії побила, І в бусі, і в шинку біда. Пани полковники шляхетні Вважали ті пісні за шпетні, Що голий лірник верещав, Мов чорт із нього лика драв. А в бурсі так тогді учили, Що втік би з неї й сам Боян. На розумах лежав туман; Ми в тумані “вовками вили “: Мовляв так не один в нас пан, Що покидав уже й жупан. ХІ І мова наша, між глухими Балаками — дзвінке срібло, Вже не дзвеніла, і несло Від неї книгами цвілими. Смаку й принадності не мала, То белькотала, то шкварчала І по торгах, і по домах, І на письмі, і на словах… Між письмаками, ба й попами, Блищав умом Сковорода; Та й він, мов у жиру вода, Шкварчав побожними віршами, Хоч і хвалили панотці, А й надто лірники-старці.