Старенька бабо, ти між нами, дітьми, Премудрою здавалась, як Мінерва. Не тим єси заважила в нас много, Що прожила на світі літ чимало, А тим, що, із беззубими водившись, Старовини, мов реп’яхів, набралась. Непережоване ловила ти обіруч І нам, малим, у запічок носила; А ми, темнота, світу не видавши, Няли тобі, як Соломону, віри. Прийшла черга і нам про давні давна Новим пічкурникам оповідати. Поткнулись ми з твоїми реп’яхами, Та в них один хіба верблюд смакує. Шкода малих магнатами лякати, Що кров людську, мов упиряки, ссали. Регочеться дітвора із рандарства, Що козаків держало під патинком. А по церквах “на славній Україні”, Мов по шинках, бряжчало талярами. Не йме вже віри і кобзарським співам, Що в них себе п’яниці прославляли, Порізавши людей трудящих, чесних, Аби в ясир попродавши татарам. Нам сором, а тобі, стара, байдуже: Ти все своє дрібній темноті плещеш. Плещи, бо світ не перебуде дурнів, Котрі таких казок охочі слухать. Туманити людей ти й не хотіла б, Та се така твоя брехлива правда.