Весна до нас рік-річно повертає, Рік-річно кожне дерево цвіте. Та серце людське раз лиш процвітає: Коли настане верем’я святе. Скажіть, чому весну ту одиноку Колотять бурі, сльоти і гради, Лишаючи брудну гнилу посоку Там, де повинні би квіти рости? Скажіть, чому усякий з нас безбожно Весну любові від душі жене? Настане осінь, і він жде тривожно Її і кличе. Та вона не йде. І лиш часом здається, ніби чує Її святий, незримий, легкий хід. Глядить в вікно — а там зима лютує, Ревуть вітри, на ріках мерзне лід.