Неділя. Вечір. На горі табор,
Тут Гаєрсберг, а дальше — Обертор.
Старинна башта. Діри для гармат,
Минувшість визирає з-поза ґрат.
Минувшість — ніби сталевий лицар,
Обличчя з кості, плащ пошитий з хмар.
Стоїть і з-під шолома в діл глядить —
Чи город не заснув, не задрімав на мить.
Ні, не здрімнувся, бо у кожний дім
Війна влучила, ніби з хмари грім.
Тут батька вбила, там синів, а там
Дівча остало в хаті сам на сам.
Від сліз червоні очі, на устах
Повис докір і причаївся страх.
Ніби вернула з поля і з квіток —
На весілля плете собі вінок.
Плете руками білими сама,
Дружок нема, квіток також нема...
Лиш фабрики гудуть — все гу! та гу!
Хіба їх мир спинить в страшнім бігу?
Який це мир? І де він, де той мир?
Минувшина стоїть на башті, як упир.
І з-під шолома в город все глядить —
Чи не заснув він, не здрімнув на мить.
Вецлар, 1917
