Подільське тихе село В долині між садами. Серце моє там росло, Мов квітка між корчами. Серце моє там росло, Світ відчинявся дитині — Тихе подільське село, Мені ти снишся нині. Снишся ти часто мені Далеко, на чужині. Кожне подвір’я у сні Бачу, немов на картині: Стріха до сонця горить, Вікна до сонця сміються, Чом же в сні серце скимить І сльози з ока ллються? Мальви при вікнах цвітуть, І рожі, й чорнобривці, Бджоли весело гудуть Між уліями при сливці; А на широких полях Пшениця колоситься… Чом же, ах чом же в тих снах Ніхто з людей не сниться? Мало я знав вас колись, Ґаздині й господарі? Нині ви ділись кудись, Мов заховалися в хмарі, Ніби якийсь ураган Пірвав вас ген з собою; Шумить за вами рідний лан Великою тугою. Шумить, гуде подільський лан, Поораний ровами; Стоїть село, немов курган, Наїжений хрестами; В подільській кузні ковалі Кують нові кайдани, Нема вже радості в селі, Лиш сльози, біль і рани! Приснись, приснись мені, село, В якійсь новій обнові; Веселе, ясне, як було, Свобідне в ділі й слові! Щоб діти гралися в садах, Пісні щоб гомоніли, Щоби по тих кервавих снах Дні радості наспіли!