Соловію малий, Перестань щебетати! Бо не годен я в хаті своїй Від твого співу спати. Бо твій спів голосний, Це твоє щебетання Розбудило минулі часи І забуте кохання. От здається мені, Що літа не минули, Лиш, втомившися жаром палким, На хвилину заснули. І здається мені, Що, зак’ місяць засвітить, Розцвітуться наново в душі Любові ярі цвіти. Зашумить в жилах кров, Як потоки на весну. Ах! Бо має правдива любов Якусь силу чудесну. Запалають думки, Мов зірки на блакиті, І вірлом сизокрилим вони Понесуться по світі. А між ними одна, Мов рання зоря-мрія. І, як сонце, пречиста, свята, Розгориться надія. І не буде мені На всьому світі впину, Як наскучить болото землі, То до неба полину. А навкучиться рай, То знов на землю впаду І до тебе, найкраща, прийду На вечірню розраду. Й розкажу я тобі, Де бував я, що видів, Що подобав собі, покохав, А що я зненавидів. Як взористий килим, Кину думи під ноги. І по ньому на стрічу судьбі Підемо без тривоги. ................................................... Соловію малий, Перестань щебетати! Бо не можу я в хаті своїй Від твого співу спати.