Буває мить — хтось вимовить ім’я (А тиша ще шумить безмежним морем). Ніхто не гляне і не заговорить, Лише діткне плеча. І раптом я Відчую — хто, відчую і побачу: То Ангел смерти. Простий, мовчазний, Поважно зосереджений. Неначе Виконує щоденний труд тяжкий. Тоді він очі стомлено зведе, І я побачу запит в них, і вирок, І смуток, що в незнане поведе Нечутною ходою потаймиру. І аж тоді здригнуся і збагну, І не тому, що буде суд и кара. Схиляючись в останню тишину, Пролебедію: зачекай, не зараз!