Через гори і доли, понад океани, Крізь пущі і джунглі — пливуть день і ніч голоси. То не пісня, не поклик, не клекіт. Той зойк незбаданний — Як останнє зітхання з останніх сил. Не впіймати мелодії, сенсу не відгадати Тих приглушених простором, далечинами тятих слів. Відчуваєш одне лиш: крізь роки, події і дати Хтось болючо-близький, — хтось, хто мусів загинути, — ось зацілів! Він ворушиться й навіть пручається — у останній судомі, Коли вже, мов цементом, заціпило певність кінця. І прояснює недовідоме, Й вирисовує обрис лиця. І вже руку підводить. І запалими палить очима. І вже виразно видно: вогник життя не потух. Скалічено й зганьблено тіло твоє, Батьківщино, Та майбутніми бурями дихає Дух.