Все упованіє моє На Тебе, мій пресвітлий раю… Т. Шевченко Воркував голубий Іордан за її плечима, Крильми срібними краяли вічну блакить голуби, Її звали Марія. — А як же вгадать твоє ім’я, Що його десь шепочуть дрімучі дніпровські степи? Там — під теплим вітром ніжно рипіли оливи, Кедри широкошумні кликали в холодок… …Чи це буде, коли молоком забуяє вишневий садок, Чи не станеться в буряній ночі осінньої зливи? Між нарцисами Назореї — біла лілея — Під збанком з водою хилила смагляве плече… — В басаманах ріллі, о кривава моя Галілеє, Чорна праця землі степовую мадонну пече! Між зеленої рути — блакитним барвінком встала, На сорочці — не заполоч, то — закипіла кров… Та недаром, недаром гарматами проорало Трудну путь прийдешнім століттям через Дніпро! Та недаром, недаром весь степ кістками засіян, І на кожнім хресті придорожнім розіп’ято біль. Припонтійським степам породи степового Месію, Мадонно Диких Піль!