Дні Твої скалічено криваво, За туманом мерехтить мета… Так обридла підозріла слава, Так гнобить нещадна самота. Вию псом на мертвім полі бою, Стережу сей попіл і кістки,- Знаю, Бог розсудить нас з Тобою: Сходять зерна, пружаться ростки. Під морозним вітром — біла тризна, Сніг сліпить, вирує рівнина,- То встає озимина залізна, Крізь крижаний сніг — озимина. Бачу їх — високих і русявих, Зовсім інших, не таких, як ми,- Пристрасників висоти і слави, Ненависників тюрми і тьми. Ось їх стислі руки, ясні лиця, Голос невблаганний, як наказ, В гострім зорі зимно-синя криця — Вірний щит від болю і образ. Спадкоємці бою, бурі діти! Загримить ще раз така пора — Сміливо могили перейдіте, Коли треба — розтопчіть наш прах. Щоб без вшанувань, без академій Кров жадала неминучих кар, Криця зустрічала серця кремінь, Викресала іскрами удар! Щоб тверезі зимно-сині очі Загорались, гострі і палкі, Лиш тоді, як обрій зарокоче, Боєм зустрічаючи полки. І коли доба метальним словом Збудить в серці переможний ямб, Присуд Божий в даль Твою громово Ознаймить гарматний дифірамб.