В кінці греблі Шумлять верби… Бува, почуєш пісню і спахнеш Пекучим болем пізньої любові — І от — далечина Твоїх безмеж, Твоїх небес нестриманая повінь: Пливе, пливе блакитна широчінь, Росте, росте співучим колом обрій; Від білих хмар лиш смарагдова тінь Біжить ланами, лиш вітри недобрі Напружують свій навіжений чвал… О, як забуть Тебе, єдину в світі! Твій зір мені ясніш за сонце світить, Твоя далека пісня, як хорал. Моя весна. Моя, моя Земляї Яке ж залізне серце муку стерпить: Оттут в недужих мріях уявлять, Як “в кінці греблі шумлять верби”.